Позитивні тенденції на користь фермерських господарств як належних землекористувачів розпочалась попередньо через розмежування  компетенції судів з розгляду земельних спорів у відповідній частині.

Зокрема зверталось увагу, що після отримання засновником відповідного речового права на земельну ділянку для ведення фермерського господарства та проведення державної реєстрації такого господарства, саме останнє стає належним користувачем, а тому правовідносини щодо права користування такою земельною ділянкою є господарськими.

Проте, коли на практиці ФГ зверталися до держгеокадастру чи селищної ради в частині внесення змін в договори оренди щодо господарства як орендаря та подальшої реєстрації відповідного речового права за суб’єктом господарювання, останні отримували відмову. Не визнавали й держоргани можливість слідування за фермерським господарством земельної ділянки наданої засновнику для її створення.

Ситуація змінилась з появою ряду позиції Великої Палати Верховного Суду.

Зокрема, у Постанові від 30 червня 2020 року (справа № 927/79/19)   ВП ВС вказала, що після проведення державної реєстрації фермерського господарства та переходу до нього в силу вищенаведених норм Закону України «Про фермерське господарство» прав і обов’язків орендаря земельної ділянки за договором оренди землі таке господарство звертається до державного реєстратора для проведення державної реєстрації відповідного права оренди на підставі поданого ним договору оренди землі державної та комунальної власності, укладеного засновником цього фермерського господарства.

При цьому укладення з орендодавцем та подання державному реєстратору додаткової угоди до договору оренди землі про заміну орендаря з громадянина на фермерське господарство чинним законодавством України не передбачено, відповідно не є обов’язковим.

Аналогічно, в частині права постійного користування однозначності потребували позиції, які знаходились в протилежній площині. Зокрема щодо  можливості спадкування наданого засновнику права постійного користування чи переходу останнього до фермерського господарства з моменту його реєстрації.

Постановою від 23 червня 2020 року у справі № 179/1043/16-ц ВП ВС відступила від ряду висновків викладених у попередніх рішеннях колег про те, що: право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою, наданою для ведення селянського (фермерського) господарства, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, та не входить до складу спадщини;  входить до складу спадщини після створення такого господарства; фермерські господарства не мають права на постійне користування земельною ділянкою із земель державної та комунальної власності, а тому після смерті особи, якій земельні ділянки належали на праві постійного користування, припиняється право користування як цією особою, так і фермерським господарством; право користування земельною ділянкою, яке виникло в особи лише на підставі державного акта на право користування земельною ділянкою без укладення договору про право користування земельною ділянкою із власником землі, припиняється зі смертю особи, якій належало таке право, і не входить до складу спадщини.

Натомість судом визначено наступне:

 право постійного користування (на підставі відповідного державного акта) земельною ділянкою не припиняється зі смертю фізичної особи, якій було надане таке право, незалежно від цільового призначення відповідної ділянки;

з моменту державної реєстрації селянського (фермерського) господарства як юридичної особи право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав саме для ведення такого господарства його засновник, переходить до цього господарства, відповідно ФГ повноважне зареєструвати за собою дане речове право; у такій ситуації право постійного користування не може бути об’єктом спадкування;

право постійного користування земельною ділянкою, яку отримав для ведення селянського (фермерського) господарства його засновник, може бути об’єктом спадкування, якщо зазначена особа до її смерті не змогла створити (зареєструвати) селянське (фермерське) господарство; у такому разі право постійного користування зазначеною ділянкою входить до складу спадщини у разі смерті цієї особи та може бути успадкованим лише для мети, для якої це право отримав спадкодавець.

Як у вищезазначеному рішенні, так і в наступних позиціях Великої Палати Верховного Суду виключається можливість слідування за засновником прав користування земельною ділянкою наданою останньому для створення фермерського господарства з моменту реєстрації відповідного суб’єкта господарювання. В основу позиції покладається цілком логічний, але такий очікуваний висновок про те, що земельні ділянки з цільовим призначенням «для ведення фермерського господарства» в силу свого правового режиму мають використовується виключно для здійснення підприємницької діяльності, а не для задоволення особистих потреб.

Щодо практичної реалізації наведених аргументів, то останні й надалі  зупинились на етапі бюрократичних процедур та застарілого законодавчого регулювання. Відмовляючи у реєстрації, у більшості випадків вказується на відсутності правового зв’язку між фермерським господарством як суб’єктом звернення та речовим правом наданим фізичній особі-засновнику даного ФГ. Як наслідок, вирішення даної ситуації знову перемістилось у площину судового захисту та вирішення.

Видається, що сільськогосподарські підприємства не можуть перебувати в ситуації постійного очікування законодавчих змін без належного прийняття держорганами усталених позицій вищої судової інстанції з проблематики, яка склалася.

Заради справедливості слід сказати, що приклади реєстрації іншого речового права за фермерським господарством в позасудовий спосіб все ж наявні та здійснюються на підставі коректно сформованого пакету документів та належного обґрунтування правової позиції.

Автор статті: 

Сліпенчук Наталя / партнер компанії